Читайка
В.О.Сухомлинський
1918-1970 р.р.
Ластівки прощаються з рідним краєм
Багато років під стріхою однієї хатини жили ластівки. Весною вони повертались з вирію, ластів’ят виводили, а восени відлітали в теплі краї. У хатині жили батько й мати, була в них дівчинка Оленка. Вона з нетерпінням чекала теплого весняного дня, коли з’являються ластівки. Це було для Оленки справжнім святом. Улітку дівчинка любила дивитись, як ластівки годують пташенят, вкладаються спати.
А восени, коли вони відлітали, Оленці ставало сумно: мовби розлучалася з дорогими друзями.
За кілька днів до відлітання ластівки збиралися великою зграєю, сідали на телефонних дротах напроти двору й довго там сиділи. Оленці здавалося, що ластівки сумують. Вона прислухалась до їхнього тривожного щебетання й думала:”Чому це вони так довго сидять?”
І маму спитала:
– Чому?
– Вони прощаються з рідною землею. Бо дорога до теплого краю далека й важка.
Оленка підходила до зграйки ластівок, що сиділи на дротах. Їй дуже хотілося, щоб ластівки і з нею попрощалися.
Хліб – то праця людська
Узяв онук у хаті шматок хліба, пішов у садок і став ним спілі груші з дерева збивати.
Підходить дідусь і питає:
– Що це ти робиш, онучку?
Онук похнюпився, не насмілиться очей підвести.
Знав, що робить недобре, але сподівався, що ніхто не бачитиме.
– Візьми той хліб, – звелів дідусь.
Підняв онук шматок хліба.
– Є в тебе чиста хусточка?
Витяг онук з кишені чисту хусточку.
– Загорни хліб у хусточку.
Онук загорнув.
– Так і неси цей шматок хліба до хати, поклади його поруч зі своїми книжками. Хай лежить він доти, доки ти виростеш і народяться у тебе діти. Заповідай тоді своїм дітям і внукам, що хліб – це святиня і знущатися над ним – великий гріх.
– Дякую вам за науку, дідусю, – тихо каже онук і несе шматок хліба в хусточці до хати.
Той шматок хліба він зберігав багато літ. Як виросли його два сини й стали розуміти, що таке праця і честь, він сказав їм:
– Найдорожча цінність – хліб. Його виростив ваш прадід. Бережіть і шануйте хліб, – бо то праця людська.